Наша зустріч була наче намальована олівцем —

Простим, сірим. Зустрілися похибцем.
Поміж швидкісних переходів, газет і гіркої кави.
Наче й так мені вражень було замало!
Життя моє було глибоке, як океан,
Поки ти мене в ньому не спіймав
Тенетами слів, висмикнув на поверхню.
Я ковтала повітря, ти — дивився зверхньо.
Того ж дня ти вивчав моє мокре тіло, як трофей
Із тонких кісток, блідих вуст, сумних очей.
Пестив груди, я пручалася — іти мушу!
Говорив так, що гріло, дурило мозок, лягало в душу.
Не було в мене доти таких ночей.
В тебе — був то звичайний стан речей.
Ти пішов дуже швидко. Я занеміла,
Наче птах, що його полонили, зламали крила.
Час минав, але не минав пекучий біль —
Серце краяли скельця розбитих мрій.
І знов місто кличе: гей, пташко, летимо в небо!
Там щастя! — Ні, кажу, мені не треба!
Нема його вже там, кажу, повір мені —
Щастя моє втекло і ходить по землі…